Чорна Вдова

Павуки Криму

Самий великий павук Криму

Самим великим павуком фауни Криму й України є тарантул південноруський (Lycosa singoriensis). Довжина його тіла досягає 35 мм. Живе тарантул у вертикальних норах глибиною до 60 див. Уночі вилазить для полювання за комахами. Укус тарантула по хворобливості нагадує ужалення оси, викликає місцеве запалення, а іноді і загальне отруєння організму людини. 

Самий отруйний павук Криму та півдня України

Самим отруйним і, отже, самим небезпечним павуком Криму й України є каракурт (Lathrodectus tredecimguttatus). Найбільш небезпечні самки каракурта. Отрута каракурта має нейротропну дію, викликає в людини розлад серцево-судинної і видільної систем, ядуху, судороги. Укуси можуть приводити до загального важкого отруєння, іноді зі смертельним результатом. По статистиці, найбільше число укусів приходиться на весняно-літній період. Каракурти — павуки невеликих розмірів: самки досягають 10-20 мм довжини, самці — 4-7 мм. Статевозрілі самки чорного забарвлення, у самців і статевонезрілих самок червоні плями на черевці. Мають очі денного і нічного зору. У цього павука недобра й зловісна слава — каракурт згубив чимало людських життів. А на вигляд він зовсім не страшний — невеличкого чи середнього розміру павук: довжина тіла самки (не рахуючи кінцівок) — 10—20 мм, самця — 4—7 мм. Забарвлення — чорного кольору з червоними чи сріблясто-білими крапочками чи взагалі без них.

Його отрута унікальна за своєю силою: вона сильніша від отрути гюрзи в 15 разів! На щастя, каракурт набагато менший від гюрзи, інакше ніхто не вижив би після його укусу! Він — родич знаменитої «чорної вдови», котра живе у Північній Америці.

В останні роки про каракурта в Україні згадують дедалі частіше. І повідомлення про те, що десь на півдні країни він знову вкусив людину, вже не сприймаються як щось надзвичайне. У 1970-ті роки майже ніхто в Україні, крім спеціалістів, нічого про цього павука не знав. Уперше про нього заговорили десь 1980 року, тоді в Херсонській області від укусу каракурта постраждали кілька людей. І степовим краєм поповзли зловісні чутки: з’явилося «щось», кусає людину — і вона вмирає. Незабаром дізналися: це «щось» — павук. Але пристрасті не вгамувалися, і виник один із численних міфів про каракурта — почали казати, що це диверсія! Нібито цього павука до нас «американці завезли». Бо з якого це доброго дива: не було, не було — і от на тобі, з’явився! Звісно, «американці» тут зовсім ні при чому — каракурт здавна зустрічався на півдні України. Цей вид — типовий мешканець посушливих рівнин Середньої Азії та Казахстану. Колись, ще в доісторичні часи, у період чергового осушення клімату, утворився єдиний пояс із пустель і напівпустель Азії та степів Європи. Можливо, саме тоді каракурт і проник у Північне Причорномор’я. Тож у степах України він живе давно, його знали й українські поселенці, і німецькі колоністи. Інша річ, що чисельність каракурта коливається, це взагалі характерно для павуків і комах. Були роки й навіть десятиріччя, коли про каракурта нічого не було чутно і він ніяк себе не виявляв. А після зміни умов знову «з’являвся», оскільки чисельність його різко зростала. Зазвичай це відбувалося тоді, коли встановлювалася спекотна й посушлива погода — саме такі умови найбільше сприятливі для цього виду.

Мабуть, це і сталося на початку 1980-х: порівняно з попередніми роками літо вісімдесятого видалося досить-таки спекотним. І тоді ж на Херсонщині об’явився каракурт. Де він живе: в яких областях і на яких ландшафтах?

Майже по всьому півдню степової зони України — в Одеській, Миколаївській, Херсонській, Запорізькій областях і в Автономній Республіці Крим. Щоправда, не зрозуміло, чи є каракурт у Донецькій області — точних відомостей про це звідти не надходило. А тепер щодо ландшафтів... Ще років десять тому павук зустрічався там, де він має бути, — на сухих, добре прогрітих ділянках зі степовою або напівпустельною рослинністю, тому одним з основних ареалів його проживання в Україні були нижньодніпровські піски Херсонщини. А ще — на перелогових ділянках Буджацького степу Татарбунарського району на Одещині й де-не-де — на узбережжях. Адже споконвічно каракурт був мешканцем спекотних рівнин і віддавав перевагу неораним ділянкам. До речі, саме на пляжах у 1980-ті роки було зафіксовано кілька випадків укусів людей. Але відтоді багато що змінилося — у тому числі й звички каракурта! Неймовірно, але факт: цей степовик і пустельник пристосувався до проживання в... лісах! Так, не дивуйтеся — уже не раз його виявляли на узліссях соснових масивів Херсонської області. Ліси ці, щоправда, штучні, а все ж таки ліси. І, тим не менш, каракурт улаштовує свої нори під стовбурами сосен — факт майже неймовірний! А десь із 2002 року ці павуки взагалі «з глузду з’їхали» — їх знаходили в центральних районах Херсона і Цюрупинська. У Цюрупинську його, наприклад, виявили в теплиці експериментального господарства, у Херсоні ж павук укусив хлопчика, котрий ішов по парку! Крім того, не виключено, що каракурт розширює свій ареал і просувається на північ. 1997 року його виявили під селом Нова Воронцовка — це північна частина Херсонської області. А 2002 року, за неперевіреними відомостями, його бачили поблизу міста Первомайськ, що в Миколаївській області, за 250 кілометрів на північ від узбережжя Чорного моря. Отрута цього павука справляє вплив в основному на нервову систему. Місцевих явищ (набряк, почервоніння тощо) майже немає, але порушується проведення нервових імпульсів. І вже через 15 хвилин з’являються грізні симптоми — порушення дихання та серцевої діяльності, зміни у свідомості («затемнення»), панічний страх. Нерідко виникає сильний болючий синдром — нестерпний біль у ділянці грудної клітини, живота або попереку. А взагалі описати симптоми отруєння від укусу каракурта непросто — дуже часто таке отруєння схоже чи то на інфаркт, чи то на напад виразкової хвороби. З цієї причини на початку 1980-х не завжди вдавалося вчасно визначити, що людину вкусив саме каракурт. Нині цієї проблеми вже не існує, отруєння швидко розпізнають.

Небезпечно ще й те, що досить часто люди не реагують вчасно на укус. Щось кольнуло — ну то й нехай. Таке було, наприклад, на початку 1980-х на одному з пляжів у Херсонській області: студент лежав на піску, насолоджувався життям, коли щось його вкололо. Він чортихнувся і продовжував засмагати, але через 15 хвилин почалися спазми в горлі. А 2003 року одного з жителів Херсона каракурт укусив на п’ятому поверсі, у власній квартирі! Імовірно, павука принесли з фруктами й овочами — із дачі... Примітно, що за кілька днів до цього випадку молодий чоловік прочитав замітку про те, як подавати собі допомогу в разі укусу. І сірники були під рукою, але... «Я й гадки не мав, що на п’ятому поверсі, у власній квартирі мене «поцілує» родич «чорної вдови!». Нерідко павук поселяється в норах, які покинули їхні господарі — лисиці, тушканчики, полівки й інші жителі степів. Павутиння у каракурта досить характерне — товсте, дуже міцне, неправильної форми; нерідко в ньому можна побачити шкурки комах і різне сміття — травинки, пелюстки, шерсть. І якщо біля входу в нору чи ж просто біля землі (під каменями, біля основи стовбура дерева й інших місцях) ви побачите таке павутиння — будьте обережні. Каракурт десь поруч!

Укус каракурта не дуже болючий — біль приблизно такий, ніби ви наштовхнулися на товсту колючку. На місці укусу можна побачити невеличку червону цяточку, у ній — дві крихітні білі крапки, сліди від введення отрути. Ефективний захід при поданні першої допомоги — припікання. Необхідно не пізніше ніж через дві хвилини припекти місце укусу полум’ям голівки сірника і дати їй повністю згоріти в ранці. При цьому руйнується від 90 до 100 відсотків отрути, такий метод урятував життя не одному десятку пастухів, геологів і ловців змій. До речі, у разі укусу змією застосовувати припікання не можна — це може завдати шкоди. Адже зуби навіть найменшої змії проникають надто глибоко для того, щоб отруйні речовини можна було знешкодити з допомогою високої температури. А каракурт вводить отруту у верхній шар шкіри, припікання руйнує отруту — коли вона ще не проникла в глибші шари шкіри й інші органи та тканини. Після цього постраждалого відправляють до лікарні — навіть якщо він нібито добре почувається.

Закономірне запитання: чи є у нас сироватка від отрути каракурта? На жаль, в Україні вона практично відсутня. Річ у тім, що, як і раніше, на території країн — колишніх республік Радянського Союзу сироватку виготовляють лише в одній установі — НДІ вакцин і сироваток у Ташкенті. Через віддаленість виробника вартість ліків дуже висока: 2003 року, наприклад, ціна однієї ампули становила... 1250 гривень! Більша частина медичних установ України не в змозі закуповувати за свій рахунок такі дорогі препарати. Два роки тому сироватку (п’ять ампул) було придбано лікарнею швидкої допомоги Миколаєва. І, очевидно, це єдиний лікувальний заклад України, де є такий препарат.

Щоправда, дехто може сказати: а чого тривожитися, адже останніми роками ніхто від укусу каракурта не помер. Як то кажуть, постукаємо по дереву! А те, що всі вкушені вижили, — не випадковість: із часом було накопичено досвід, і лікарі навчилися лікувати це отруєння навіть і без сироватки. Але минулих років люди від укусу каракурта вмирали. Сироватка все ж таки підвищує шанси на успішний результат. Та й просто полегшує стан людини. «Після введення 5—10 куб. см сироватки страждання хворого вщухають, і через три-чотири дні він одужує», — так описують дію цього препарату. А ці страждання іноді настільки великі, що (як розповідають лікарі-реаніматологи) доводиться давати загальний наркоз! До речі, у Радянському Союзі представники деяких професій (геологи, зоологи, прикордонники) були оснащені спеціальними наборами засобів першої допомоги. У Середній Азії до складу таких наборів входили, зокрема, й сироватки — від укусів змій і каракурта. Та й у нас, на півдні України, не завадить мати такий препарат — у лісгоспах і заповідниках, на базах відпочинку й у військових частинах.